Український співак Юлік відкриває для себе нову сторінку життя — тепер артист не лише виступає на сцені, а й працює викладачем у ліцеї Університету бізнесу і права. Після завершення співпраці зі школою №62 у Львові співак вирішив присвятити себе роботі з молоддю та творчому розвитку дітей. В інтерв’ю Юлік розповів, чому обрав педагогіку, як сцена допомагає йому у викладанні та чому сьогодні особливо важливо говорити з дітьми про українську культуру.
— Юліку, для багатьох стало несподіванкою, що ви вирішили працювати у ліцеї. Як виникла ця ідея?
— Насправді це рішення визрівало давно. Музика і сцена дали мені дуже багато — досвід, емоції, знайомства, життєві уроки. І в якийсь момент я зрозумів, що хочу ділитися цим із молодшим поколінням. Бо знання мають сенс тоді, коли ти передаєш їх далі.Мені завжди було цікаво працювати з дітьми та підлітками. У них зовсім інша енергетика — щира, жива, справжня. І коли бачиш, як дитина починає вірити у себе, відкривається, перестає боятися сцени чи публічних виступів — це дуже надихає.
— Ви нещодавно попрощалися зі школою №62 у Львові. Наскільки емоційним було це рішення?
— Дуже емоційним. За цей час я справді прив’язався і до дітей, і до колективу. Там працюють неймовірні педагоги, люди з великим серцем. А діти — дуже талановиті та щирі. Ми завершили співпрацю після завершення навчального року, усе було по-доброму та з вдячністю одне одному. Я виніс для себе багато теплих моментів. Якщо чесно, це був дуже важливий етап мого життя, бо саме там я зрозумів, наскільки мені близька педагогіка.
— Ви вже мали досвід викладання до роботи у Львові?
— Так, раніше я викладав у приватній школі в Києві. Ми займалися акторською майстерністю, сценічною мовою, працювали над дикцією та емоційною подачею. Мені дуже подобалося спостерігати, як діти змінюються. Спочатку багато хто соромиться навіть говорити перед аудиторією, а згодом уже сміливо виходить на сцену. І це неймовірне відчуття. Після Києва була школа №62 у Львові, де я отримав ще більше практики та зрозумів, що хочу продовжувати цей шлях.
— Наскільки сцена допомагає вам у роботі викладача?
— Дуже допомагає. Сцена вчить дисципліни, вмінню контролювати емоції, працювати з людьми. Артист — це не лише про спів. Це ще й про комунікацію, подачу себе, енергетику. Я часто пояснюю дітям: навіть якщо ви не станете артистами, навички публічного виступу знадобляться у будь-якій професії. Людина, яка вміє впевнено говорити й презентувати себе, має великі переваги у житті.
— Розкажіть більше про гурток мистецтва, який ви ведете.
— Ми працюємо у кількох напрямках. Це сценічна дикція, акторська майстерність, ораторське мистецтво, розвиток емоційності та впевненості у собі. Також багато говоримо про українську культуру, музику, театр, сучасних артистів. Мені хочеться, щоб діти знали: українське мистецтво сьогодні — це не щось другорядне. Воно сучасне, модне, сильне та конкурентне у світі. Іноді ми навіть розбираємо пісні, дивимося виступи артистів, аналізуємо подачу, емоції, роботу з публікою. Дітям це дуже цікаво.
— Ви часто наголошуєте саме на українській культурі. Чому це для вас так важливо?
— Тому що зараз українська культура переживає дуже сильний етап розвитку. Наші музиканти, режисери, актори стають відомими далеко за межами України. І дуже важливо, щоб діти це бачили та пишалися своїм. Бо культура формує націю. Через музику, мистецтво, мову ми розуміємо, хто ми є. Мені хочеться, щоб молодь не шукала цінності десь далеко, а бачила, скільки талановитих людей є поруч.
— А чи бувають моменти, коли учні більше сприймають вас як артиста, ніж як викладача?
— (Сміється.) Звичайно, бувають. Особливо на початку. Для дітей це цікаво — коли перед ними людина зі сцени. Але з часом вони бачать у мені насамперед наставника. Я ніколи не ставлю себе “вище” за них. Навпаки — хочу, щоб між нами була довіра. Бо сучасний викладач має бути не лише вчителем, а й людиною, з якою можна поговорити та отримати підтримку.
— Як вам вдається поєднувати музику, концерти та викладання?
— Чесно — інколи це непросто. Є концерти, записи, поїздки. Але коли тобі подобається справа, ти знаходиш сили. Викладання для мене — це не “робота для галочки”. Це те, що дає внутрішнє наповнення. Після занять я часто відчуваю натхнення не менше, ніж після концерту.
— Чого, на вашу думку, сьогодні найбільше потребують підлітки?
— Підтримки та віри у себе. Бо зараз дуже багато тиску — соцмережі, постійні порівняння, страх бути недостатньо хорошим. Я хочу, щоб діти розуміли: не потрібно бути ідеальним. Потрібно бути собою й розвивати свої сильні сторони. Якщо людина вірить у себе — вона може дуже багато.
— Яка ваша головна мета як викладача?
— Напевно, допомогти дітям розкритися. Дати їм впевненість у собі та відчуття, що вони можуть більше, ніж думають. Бо іноді достатньо однієї людини, яка скаже: “У тебе вийде”. І це може змінити все життя.
